Поки пройдеш тут капчу, всі цензурні думки з голови вилетять.
Єдина верства в Україні, яку я насправді і безмежно зневажаю — учасники молодіжного руху. Такої концентрації наївності, пафосу, високих матерій, та абсолютної непотрібності та безпорадності не може продемонструвати жоден інший прошарок в безчисленному переліку рухів і напрямків.
Прийшов додому, хороший настрій, зайшов на Вконтакте — когось там хотіли вбити, але не вбили, і тому подібне. Суть не в тому. Суть в страшній силі виправдання. Люди сидять, і намагаються знайти виправдання вчинкам. Виправдання — сама страшна річ, з якою ніякі байдужості чи жорстокості не зрівняються. Це альфа і омега будь-якого пекла. Вбив — сядеш. Вкрав — сядеш. Ні, **ть, вони згадують важку долю і батьків. Не люди, а тупе емоційне стадо. Ах да, емоції — вічний супутник виправданню.
Треба обов'язково купити квитки додому, і не забути запакувати лижний одяг. Харків, мені було добре з тобою.
@acsy_ написав черговий пост. Прочитав, подумав, випив вина, подумав. Виявляється, це складно — думати. А згадувати — навіть трішки боляче.
Згадалося, як ми хотіли поїхати по Україні на велосипедах. Чергова смішна ідея, якими так легко розкидався в часи студентства. Я тоді не міг повірити, що люди міняються. Не обставини, не рамки роботи чи сім'ї, а внутрішня енергія, прагнення до нового, той ні з чим незрівнянний політ, який, напевне, буває лише в 17 років. Мені здавалося, що в 30 я буду таким же. Мені 24. Я уже не такий.
Я «лазив» по сайтах, читав про моделі велосипедів, про палатки, про похідну кухню, про засоби самооборони. Про що завгодно, аби не діяти. Не купити завалящий «велік», «беушну» палатку, паршивий казанок, взяти друзів, запасну камеру, ніж подовше, і поїхати. Просто взяти і поїхати. Коли тобі 18-19, неважливо, скільки дірок в твоїй палатці. Жаль, я тоді цього не розумів.
Згадалося, як ми «мутили» молодіжну організацію. Якісь фонди давали практично «нахаляву» досить непогані фінанси, взамін треба було пред'явити план і печатку. Я оформив статут, протокол зборів, ще якісь папери, і пішов передати їх йому. Дотепер памятаю той вечір, освітлені стіни альма-матер, дівчата ходять, тепло. Друг перегорнув листки, склав їх і засунув цю пафосну мазанину в сумку, кудись між банками з фарбами. Ми були таким юними, такими наївними. Ми тоді не знали одної простої істини — все, що не зробилося, уже ніколи, ніколи не зробиться. Ніколи. Згадуючи той випадок, згадуючи підписані, повернені наступного дня документи, я жалкую. Не за універом, не за парами, не за розкладами і смішними подробицями. Мені жаль тих років, тих можливостей, тої легкості і простоти. Я ніби підвів. В основному себе. Це, виявляється, печально — коли позаду залишається незроблене. Воно давить, затьмарюючи те, що було досягнуте, що було прожито, пропито, просміяно.
Після закінчення універу наші шляхи дещо розійшлися, як і з більшістю одногрупників. Я більш-менш був в курсі його життя, деколи зустрічаючи брата чи батька. Я став програмістом, офісною білоручкою. Чим він займався, мені дотепер невідомо. Потім його забрали в армію. На цьому історія приходить до того, з чого ми почали.
Мораль? Моралі немає. Це життя. Яке, здавалося, буде інакшим для нас. Ми будемо не так, не тоді і не з тими. Ми побудуємо наше власне життя по наших схемах. Ми будемо подорожувати, часто зустрічатися, ми всією групою ходитимемо на пиво і на боулінг. А «давай стрілканемося» не значитиме просто привід випити. Наші кохані половинки будуть наскільки самодостатніми, що знатимуть чим себе зайняти, поки ми будемо в колі друзів. І банальне «піти на пиво» — не стане приводом для невдоволення чи сварки. Так здавалося.
І навіть ця поїздка. Та кому вона вже здалася - це місяць, щонайменше, викинутого часу. За що жити? На кого все покинути? А робота? Діти? Пенсія? Гріб? Хто за цим всім догляне? Все так банально просто. Тобі 24. Кохана. Ілюзія вільного часу, ілюзія свободи, ілюзія можливостей. Все, що мріялося, забулося. На днях мені вдалося згадати, вперше, студентську мрію — поїхати на Кавказ. Якби не пост @acsy_, я б на тому і зупинився. Тепер є більше часу, тепер немає пар, тепер ми стали дорослішими. Ну да, ну да. Ми стали дорослішими. Старікашками в 24, ось ким ми стали. Якщо чесно.
А можливо, все не так? Можливо, це просто «гальмівний шлях» після універу, це просто тінь незробленого тривожить душу. Можливо, так і має бути. Можливо, ну її нахер, ту поїздку…
Люблю осінь. В ній є щось моє, рідне, таке близьке і зрозуміле.
Забажалося створити список українців, які в певну пору їх життя виїхали за межі України, Малоросії чи Української РСР, але не кудись в Америку чи Канаду, а в межах "конгломерату народів", як наприклад Радянська імперія чи Царська Росія. Чому саме вони? Тому що говорячи про них, навіть самі проукраїнські люди невірно ставлять наголоси, доводячи наше право на них. А правда в тому, що ніхто не виїжджав закордон, ніхто не ставав росіянином (тих, хто це зробив, я не враховую). Люди просто їхали в столицю. Процес, який триває віками і на всій планеті. Завжди талановиті, амбітні, розумні представники нації їхали та їхатимуть в столиці. І не їх вина в тому була, що столицею стала Москва. Був би нею Мінськ, Корольови їхали б Мінськ, а не в Москву. Так що заслуги Росії в тому ніякої. Більш того, говорити про право Росії на наших людей просто смішно. Їхали в столиці, їхали в наукові центри, їхали в згустки думки та прагнень. Всього лиш. Пора вертати забуті імена на батьківщину.
Останнім часом нічого цікавого, якось все притупилося і втратило смак. Осіннє.
Не відображаються коментарі. В адмінці показує їх число, і тільки. Прочитати ні в нормальному, ні в режимі адміна їх неможливо. Це або глюк, або мої занадто прямі руки.
UPD: Аха, я навіть власних нових заміток не бачу. Тільки в адмінці.
Зустріч користувачів технікою ейпл, твіпаті, тві-пінчук, користувачі твіттера зробили добре діло, користувачі марка_одягу_довільна передали в фонд тваринок ефіопії сім пар взуття. І знову тві-пікнік та фейсбук-вечірка.
Бренди-бренди-бренди. Людей як таких немає, немає імен, прізвищ, немає характерів та причин, є користувачі. Елементи бренду, торгової марки, сайту чи сервісу. Добровільне, фанатичне чи не зовсім, позиціювання як порожнього місця, одного із тисяч, кошелька для власника бізнесу, ресурсної одиниці. Колись прив'язували себе до країн, орденів, товариств та гільдій, тепер до бренду одягу чи соціальної мережі. Імхо, але перші творять члени спілки, кожен творець своєї соціальної структури, а в другому, сучасному випадку - просто споживач, гвинтик, на якому заробляють. Чистий бізнес, нічого особистого. Твіпл, бл**ть.
Символ епохи техногенного рицарства і мужності, майже символ сучасних мужчин, які "в тренді" і "шарять" - мобільний телефон. Вірніше не так. Символ:
Мужчина з мобільним телефоном.Найменша проблема, найменший опір, отримав по заслугах? Візьми мобільний - не будь лохом. Дзвони. Дзвони другу, братану, батькам чи криші. Не бійся. Не бійся визнати, що ти порожнє місце, ти не можеш відповісти за себе і свої вчинки, ти не можеш вирішити власні проблеми, ти навіть не можеш відповісти за свої слова і прийняти покарання за негідні вчинки. Це зараз модно. А мода - це твоя територія.Тебе затримали даішники, ти погрозив таксисту, і міліція тебе затримала, ти розмалював будівлю, ти нахамив офіціанту, ти плюнув комусь під ноги, ти пафосно буянив в барі? Ти "понтував", показуючи з себе кращого чим є, забуваючи, що понти - свідчення неповноцінності в чомусь? Ти створював комусь проблеми, плутаючись під ногами, які вони намагалися вирішити?
Це не твої проблеми. Проблеми рішають лише сильні люди. А ти просто говно. Новомодна тряпка з глянцевого журналу. Дзвони. Не бійся. Це зараз модно.
Здається, Аль Пачіно завжди був старшим - всі ролі в нього такі. Як виняток хіба що "Крестного отца" можу згадати.
Замітив, що ми втрачаємо відчуття, як це - зробити щось реально круте для близької тобі людини, і залишити це між вами. Шалено освідчитися, романтично прогулятися, дико розважитися - і не закидати відео та фото на ютуб чи ВКонтакте. Якесь відчуття, що просто для однієї людини - це мало. А от коли тисячі чоловік між пивом і чіпсами прогляне байдуже твоє щастя, це вже зовсім інакше - катарсис, чи що.
Читаючи пресу, несподівано зрозумів, що цілком праві ті сили в Україні, які говорять про насильну українізацію. Більше того, з ними, хай і між рядками, погоджуються націоналістичні сили. З рупорів останніх я і зробив цей висновок.
А все просто. Якщо вірити словам патріотів, введення двомовності суттєво вплине на позиції української мови. З часом вона взагалі зникне, як це зробила в свій час білоруська. Так от, давайте мислити логічно. Мовою розмовляє не влада, а народ. Народ губить чи відроджує мову. Якби українці усі говорили на українській, на позицію влади можна було не зважати. Тим не менше, відкриття шлюзів для російської приведе до значного збільшення російськомовних. Ось так - знімуть заборони, і завтра останніх побільшає. Логічний висновок - зараз вони не розмовляють російською через певні заборони та установки. Іншими словами - насильно. А значить, всі ті люди, які з ухваленням певних законів перейдуть на російську - і є гонима, насильно змушувана до української мови частина України. Я без тіні іронії це говорю.
З цього випливає два висновки - об'єктивний та суб'єктивний. Об'єктивний - не влада винна в тому, що Захід все більше говорить російською. Не винна, що переважна більшість "нової крові" в Києві за рік-другий стає російськомовними. Що самі ж українці соромляться своєї мови. Це ми такі, народ. В тому числі ті, які посилено ретвітять пости про день української мови, обурюються діями Табачника та гонінням на нещасну нашу мову - і говорять на російській. Це вони вганяють ніж у спину мові, продають її із середині, стають манкрутами та зрадниками. Саме так - категорично і без всяких "але". Інакше можна придумати масу виправдань - "зручно", "всі навколо так говорять", "я і українську знаю", "так більше народу мене розуміє".. Це все просто виправдання, які ніяк перекотиполе не виправдовують. Доморощені москалики ними і залишаються, незалежно від того, чим прикривають свою позицію.
Суб'єктивне ж моє відчуття - якщо не в реалі, то в інтернеті українська мова безперспективна. Ні-ні, я бажаю їй процвітання і перемоги, але.. Але.. Немає того відчуття, що уанет має майбутнє. Всі хороші проекти, всі цікаві і знаючі люди йдуть в рунет. "Ну а чо? Таким чином ми відхватимо ще й аудиторію Росії, Білорусії та ряду інших країн, які по нещастю володіють російською мовою не згірш рідної. А українська? Що українська - грошей же за неї не платять?!"
До речі, той же developers.org.ua чи php.org.ua - зовсім не україномовні. Уанет, так сказать. Фуу-у-у..
UPD php.org.ua уже накрився, себто закрився, чи то пак в розробці. Перспективи не витримав, бідолашний.
